Євген Антонюк – начальник одного із передових хірургічних підрозділів, які надають медичну допомогу пораненим воїнам на різних ділянках фронту.

У цивільному житті – керівник приватного медичного центру. До того, як очолити цей заклад, працював у центрі шлунково-кишкової кровотечі ургентним хірургом.

Минулого року Євген Антонюк став лауреатом найвищої відзнаки в галузі охорони здоров’я – Ордена Святого Пантелеймона, який ще називають українським медичним «Оскаром». Військовий хірург здобув перемогу в номінації «За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців, за свободу та незалежність України у війні з російським агресором».

У 2014 році Євген був серед перших мобілізованих до військового мобільного госпіталю лікарів, які вирушили на Луганщину надавати допомогу пораненим бійцям.

– Коли розпочалась російсько-українська війна, я постійно перевіряв поштову скриньку, чекаючи на повістку. Жодної думки, щоб відмовитись чи ховатись, не було. У мій дім прийшла війна, тож треба було йти працювати. Дуже підтримали тоді батьки. Мати так і сказала: «Я тебе не зрозумію, якщо ти не підеш і сховаєшся від мобілізації».

– Тоді, у 2014 році, для мене, як для людини, яка все життя прожила в місті, було важкувато призвичаїтись жити в полі в наметах. Але це, звісно, дрібниці. Знайшли можливості  зробити собі прийнятні умови і для життя, і для роботи. А загалом, не люблю розказувати про важкі моменти. Мені завжди здається, що для когось це може бути цікавий випадок, а для когось – страшний біль, який, можливо, людина переживає й досі. Пригадую одного з перших своїх військових пацієнтів. Зазвичай, під час операції, коли є можливість, намагаюсь відволікти пацієнта, розмовляю з ним. Спитав цього хлопця, звідки він. Виявилось, що зі Звягеля (колишній Новоград-Волинський). А я туди постійно приїздив на канікули. Виявилось, що він є чоловіком моєї подружки дитинства.

– Серед моїх пацієнтів були і полонені російські військовослужбовці – Александров та Єрофєєв, яких засудили в Україні до 14 років позбавлення волі, а згодом обміняли. Ми надали їм першу медичну допомогу. А ще не втрималися і спитали, для чого вони прийшли в Україну. Відповідь, як на сьогодні, вже звична, сказали, що «воюють з натовськими військами».

– У 2014-му мені вперше довелось брати участь в аеромедичній евакуації. Тоді ще була можливість забирати поранених хлопців з району бойових дій вертольотами. Чи було страшно летіти? Звісно, переймався, щоб не збили, але думати про це не було часу. Ворог завжди полював за нашими «бортами». Але не це найбільше лякало. Хвилювався через  момент невідомості – ніколи не знав, пацієнта з якими пораненнями летимо забирати. Коли я працював в центрі шлунково-кишкової кровотечі, то завжди точно розумів, з якою проблемою надійде хворий і як його лікувати. А тут ти теоретично знаєш, що потрібно робити, але ніколи з таким не стикався на практиці. Утім, втягнувся.

– Найбільша на той час повітряна евакуація відбулась наприкінці серпня – у перших числах вересня, коли тривала фінальна фаза боїв за Луганське летовище. Тоді евакуювали до 150 поранених захисників. Востаннє вилетіли трьома «вертушками», навколо все вибухало, палало, горіло. Наші пілоти – великі молодці, що ризикнули. Ми тоді змогли забрати на нашому борту 5 лежачих та до 10 сидячих поранених, завантажили стільки хлопців, скільки машина змогла підняти.

– У 2015-му повернувся до цивільного життя. Мені запропонували стати директором одного з приватних медичних центрів. А за рік разом із друзями відкрили вже власну клініку. 26 лютого 2022 року я якраз мав летіти до США по нове медичне обладнання для клініки. Натомість о 3-й годині ночі 24-го мене розбудив телефонний дзвінок іноземного партнера. Він мені говорить: «Євгене, у вас там проблеми, війна». Я ще спросоння відповів щось на кшталт «Яка війна, дайте поспати, буду у вас, все обговоримо». Він мені: «Ні-ні-ні»… Уранці я вже зібрався до ТЦК. Але колеги попросили почекати, адже потрібно було налагодити роботу клініки в нових умовах.

– Повернутись до мобільного шпиталю не вдалось – він  вже був повністю укомплектований. Проте мені запропонували очолити ПХГ. Певний час ми були в резерві, лікували легкопоранених бійців. А вже влітку 2022-го вирушили на передову. Ось тут отриманий під час першого року війни досвід став буквально неоціненним.

– Завданням нашого підрозділу є надання допомоги ІІ рівня за натовськими стандартами – це перша кваліфікована лікарська допомога. Хірурги різного профілю виконують І етап «damage control surgery» – лише екстрені реанімаційні оперативні втручання в перші 30 хвилин з моменту госпіталізації, а також невідкладні втручання, які можна виконати не пізніше ніж 1-2 години з моменту госпіталізації пораненого.

– Найважчим для цивільного хірурга, коли він потрапляє у воєнно-польові умови, звикнути до етапності надання допомоги. У цивільній лікарні працюють як: хірург заходить в операційну, робить перший розріз і доводить операцію, яка може тривати 2–3–5 годин, до кінця. На передовій цей алгоритм не працює. На нашому – другому етапі евакуації – хірург має, по-перше, максимально швидко зупинити кровотечу, по-друге, попередити мікробне забруднення черевної порожнини. Ще, за потреби, виконує максимально можливу реінфузію крові та тимчасову герметизацію рани. І – все. Військовий хірург у передовому підрозділі повинен розуміти, що кожний пацієнт – не останній станом на цю мить, і часу на виконання інших етапів оперативного втручання просто немає. Неможливо оперувати пораненого по кілька годин, адже кожна марно витрачена хвилина забирає шанс на життя в іншого постраждалого захисника.

– Тож моє головне завдання – зробити так, щоб підлеглі не перевищили рівень надання допомоги. У нас одночасно може бути 4–5 евакуаційних машин. Я маю чітко визначити, яка допомога кому потрібна, і зробити так, щоб за годину від нас виїхала така сама кількість пацієнтів, яка прибула. У нас не лікарня, ми маємо обмежену кількість як операційних, так і ліжок. Тож виконуємо до певного моменту оперативні втручання, стабілізуємо поранених та відразу відправляємо їх на наступний етап евакуації. Усе має працювати як єдиний чіткий механізм. Від цього залежить порятунок життя та здоров’я наших воїнів.

– Окрім того, маю організувати безперервну, безперебійну та безпечну роботу, а також забезпечити персонал всім необхідним. Хочу відзначити, що українська військова медицина зробила за останні кілька років великий крок уперед. Рівень тактичної медицини та догоспітального етапу надання допомоги збільшився в рази. У нас з’явились бойові медики, новітні засоби та обладнання. Якщо у 2014 році в тебе був турнікет, то ти був наймоднішим хлопцем, а нині це буденність. Тактична медицина дозволила збільшити рівень виживання на полі бою. Звісно, як порівняти із 2014-2015 рр., на кілька порядків зросла кількість дуже важких  поранених, хоча характер ран не змінився – ворог застосовує ту саму зброю, що і на початку війни.

– Але маємо і проблеми, звісно. Одна із них – менеджмент турнікетів. Дуже часто бійці не вміють правильно накладати турнікети для зупинення сильних кровотеч або накладають їх тоді, коли цього робити не потрібно. Часто можна почути закиди, що це через відсутність відповідної підготовки. Але насправді це не так. Навченість бійців надавати само- та взаємодопомогу на полі бою багато в чому залежить від вмотивованості воїна опановувати ці навички та відточувати їх постійними тренуваннями. Коли спілкуєшся з інструкторами з домедичної допомоги, вони розповідають, що навчають всіх. І те, що в тік-токах розповідають, що нікого не вчать, це брехня. Питання в тому, чи пішов боєць на заняття чи ні, чи він уважно слухає, чи курить у сторонці. І всі, хто хочуть, мають змогу навчитись. У нас були такі бригади, які привозили багато поранених хлопців, і за 2-3 дні не було жодного турнікетного синдрому, жодної ампутації. Хоча, коли хлопці почали надходити, ми думали, що буде біда. А були інші – модні, «запаковані» підрозділи, а в них ампутація за ампутацією. І ми нічого виправити вже не можемо. Найбільш сумні, буквально трагічні випадки, коли турнікет накладається не за показами. Боєць, який перебуває в стресі на полі бою, не завжди може правильно визначити, чи потрібно накладати турнікет. У нас був випадок, коли надійшов воїн із незначним пораненням лівої кінцівки. До евакуації він лежав на боку, права штанина просякнулася кров’ю, тому через страх він наклав турнікет на обидві ноги. Провести вчасно конверсію можливості не було. І як наслідок – обидві кінцівки довелось ампутувати, хоча характер поранення цього не передбачав. І це ж сталось не тому, що ми їх хотіли ампутувати, а через неправильні дії на етапі домедичної допомоги. Потрібно розуміти, що всі лікарі, хірурги до останнього борються за життя, здоров’я, зокрема і порятунок кінцівок.

– Турнікетний синдром виникає, коли накладений, правильно чи неправильно, турнікет знаходиться на кінцівці більше визначеного протоколами часу. Тоді починають відмирати тканини, адже порушується трофіка, невро-постачання кінцівки. Вчасна конверсія турнікетів теж не виконується через низку причин. Часто на турнікетах не зазначено час накладання. Якщо брати більш глобально, наша війна не має таких правил і меж, зокрема й евакуації, про які написано в підручниках.

Є багато нюансів, певні норми переглядаються. Протоколи ТССС переписуються вже під час війн, і українські медики беруть в цьому участь.

Наприклад, оптимальний час для носіння турнікета взимку визначено як 2 години, улітку – 1,5 год. Але це літо, коли на вулиці було +40 С, показало, що через 40 хв  може виникнути турнікетний синдром. Тому представники міжнародного комітету ТССС  вносять зміни у протоколи надання домедичної допомоги, керуючись українським військовим досвідом. Так, як воюють війська країн НАТО і як ми, – це різні речі. Це інший характер поранень, зовсім інший час евакуації, відсутність чітких меж зон – червоної, жовтої та зеленої, відповідно – відсутність чітких зон евакуації, як це передбачено стандартами країн-членів НАТО.  Так, наприклад, наші закордонні колеги не розуміють, чому вертоліт не прилітає за пораненим через 15 хв.

На  мою думку, нині ми знаємо більше, що відбувається з воєнно-польовою хірургією, ніж вони.

–  Ніхто, окрім нас, цього не зробить. Ніхто, крім нас, не врятує хлопців, а дуже часто саме ми є їхньою найбільшею надією на життя. Ми третій рік працюємо на межі можливостей – фізичних, емоційних, психологічних. Наразі дуже потребуємо надійного плеча та підтримки наших цивільних колег.

Усіх радо зустрінемо, підкажемо, навчимо, допоможемо! Адже у всіх нас спільна мета – Перемога над російськими окупантами!

Служба зв’язків з громадськістю Командування Медичних сил Збройних Сил України

#Мобілізація2024 #Доєднуйтесь