Початковий період російської збройної агресії

Окупація Російською Федерацією АР Крим. Демонстраційні дії з розгортання угруповань військ (сил) на кордонах. Дестабілізація російськими спецслужбами обстановки у східних та південних областях України (20 лютого – початок квітня 2014 р.).

Першим об’єктом збройної агресії РФ проти України стала АР Крим. Задовго до окупації Росія створила на півострові потужну агентурну мережу, готову будь-якої миті дестабілізувати суспільно-політичну обстановку. Збройна агресія РФ проти України стала черговим кроком давно спланованої та організованої антиукраїнської “гібридної” війни.

Операція із захоплення кримського пів-острова розпочалася 20 лютого 2014 р., коли були зафіксовані перші випадки порушення збройними силами РФ, всупереч міжнародно-правовим зобов’язанням, порядку перетину державного кордону України через Керченську протоку.

23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг, на якому “міським головою” було проголошено громадянина Росії О. Чалого. 26 лютого російські спецслужби за “севастопольським сценарієм” зімітували масове невдоволення жителів Сімферополя “київською владою”, організувавши зібрання прихильників “русской весны” перед кримським парламентом. Однак потужний мітинг українських патріотичних сил, включаючи кримських татар, нівелював плани агресорів та зірвав їх прагнення видати окупацію Росією Криму за результат бурхливого волевиявлення корінних мешканців пів-острова.

У ніч на 27 лютого 2014 р. підрозділи спеціального призначення та повітряно-десантних військ РФ захопили будівлі Ради міністрів та Верховної Ради АР Крим, над якими підняли прапор РФ. Уранці депутатів Верховної ради Криму зібрали у сесійній залі, де вони “ухвалили” рішення про проведення так званого “референдуму” щодо статусу півострова. Того ж дня російські військовослужбовці захопили установи ЗМІ, зв’язку, аеропорт у Сімферополі, аеродром Бельбек у Севастополі, паромну переправу до Керчі. Невдовзі Чорноморський флот РФ заблокував військово-морські бази, де перебували кораблі Військово-Морських Сил (ВМС) ЗС України, а російські спецпідрозділи разом з іррегулярними формуваннями блокували українські військові частини.

Особовий склад російських збройних формувань не мав знаків розрізнення. На півострові з’явилися так звані “зелені чоловічки”. Водночас тривало озброєння іррегулярних формувань з-поміж членів парамілітарних козачих організацій, російських шовіністів і кримінальних елементів, а також найманців із місцевих колаборантів, якими керували офіцери спецслужб РФ.

Уже після фактично вчиненої збройної агресії Рада Федерації 1 березня 2014 р. ухвалила звернення президента Російської Федерації В. Путіна, в якому той дав дозвіл на застосування збройних сил РФ на території України.

У березні регулярні російські війська та парамілітарні формування продовжили силові акції, спрямовані на блокування українських військових містечок на території Криму, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об’єктів. Жодного військового об’єкта захопити відразу не вдалося.

У цей складний період українські військовослужбовці продемонстрували всьому світу зразки витримки, стійкості та мужності. Так, льотчики Сакської морської авіаційної бригади ВМС ЗС України, незважаючи на повну блокаду військової частини російськими десантниками, щоб не дати окупантам захопити морську бойову авіаційну техніку і озброєння, 3 березня зуміли підняти у повітря бойові протичовнові вертольоти і літаки та успішно передислокувати їх до військового аеродрому в Миколаєві.

На аеродромі в Бельбеку українські військові без зброї, строєм, незважаючи на попереджувальні постріли окупантів, з розгорнутим бойовим прапором військової частини та виконуючи гімн України, пройшли крізь стрій “зелених чоловічків”.

Силовий спротив вчинили нападникам морські піхотинці у Феодосії. Екіпажі кораблів у заблокованому Донузлавському озері до кінця чинили опір окупантам. Значна група курсантів Севастопольського воєнно-морського училища відмовилась присягати на вірність Росії та виконала державний гімн України.

Тим часом, усупереч Указу виконувача обов’язків Президента України О. Турчинова про призупинення рішення кримського парламенту та рішення Конституційного Суду України, які визнали оголошення “референдуму” таким, що не відповідає Конституції України, попри несхвальну позицію Ради безпеки ООН, незважаючи на бойкотування “референдуму” Меджлісом кримсько-татарського народу, 16 березня так званий “референдум” щодо статусу Криму було проведено. В умовах присутності великої кількості озброєних російських військовослужбовців, а також масових фальсифікацій, “референдум” в АР Крим та місті Севастополі буцімто зібрав понад 1,7 млн заповнених бюлетенів (що відповідає 82,7% від загальної кількості виборців), з яких майже 97% засвідчили вибір “за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації”.

Вже 18 березня в Москві був підписаний так званий “договір про прийняття Криму до складу Росії”. 20 березня він був “ратифікований” Державною Думою Російської Федерації, а 21 березня – Радою Федерації.

Серед значної кількості доказів щодо прихованого характеру російської збройної агресії показовим став випуск медалі “За повернення Криму”, яка була встановлена наказом міністра оборони Російської Федерації від 21 березня 2014 р. На медалі викарбувані дати спецоперації росіян в АР Крим: 20 лютого – 18 березня 2014 р. Згодом, зрозумівши, що цей факт свідчить проти них, росіяни прибрали з офіційних інформаційних ресурсів посилання на цю нагороду, однак медаллю “За повернення Криму” нагороджено понад 300 осіб.

США і Євросоюз відмовилися визнавати результати “референдуму”, засудили дії Росії і запровадили санкції щодо російського бізнесу і високопосадовців, заморозивши їхні закордонні активи і наклавши візові обмеження. 27 березня 2014 р Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію на підтримку територіальної цілісності України. 2 липня 2014 р Парламентська асамблея ОБСЄ визнала такі дії Росії військовою агресією.

Для використання фактора загрози вторгнення, застосування сили керівництво РФ розгорнуло потужне угруповання військ вздовж державного кордону України.

Виходячи з нагальної потреби захисту суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів України, з огляду на порушення РФ низки міждержавних договорів та рішення Ради Федерації Федеральних зборів Росії щодо використання збройних сил РФ на території України, з 2 березня 2014 р. ЗС України приведено в бойову готовність “Повна”, а 17 березня 2014 р. в Україні оголошено часткову мобілізацію. З цього часу держава почала функціонувати в особливих умовах.

Українське суспільство відреагувало на агресію РФ патріотичним піднесенням. На цій хвилі, із залученням добровольців, створювалися нові державні силові структури. 13 березня 2014 р. створено Національну гвардію України як військове формування з правоохоронними функціями. Учасники Революції Гідності прямо з Майдану спрямовувались на формування резервних батальйонів Нацгвардії, основою яких були добровольці. У квітні 2014 р. Міністр внутрішніх справ України оголосив про створення підрозділів патрульної служби міліції особливого призначення, які комплектувалися на добровільній основі з патріотично налаштованих громадян. Разом було створено 38 таких підрозділів. Військово-політична ситуація, що виникла на Сході України, зумовлювала необхідність прийняття рішення про збройний опір російській агресії.

Перший період збройного конфлікту на Сході України

Боротьба з російською “гібридною агресією”; активні дії сил антитерористичної операції зі звільнення території Донецької і Луганської областей від російських терористичних осередків; відбиття вторгнення російських військ (початок квітня – 5 вересня 2014 р.).

Перший етап – розгортання спецслужбами Російської Федерації збройного конфлікту на Сході України (квітень – червень 2014 р.). На початку збройного конфлікту на Сході України зусилля спецслужб РФ були зосереджені на дестабілізації обстановки у Східному регіоні, у тому числі масовому створенні не передбачених законом збройних формувань, застосуванні зброї і терористичних методів та способів протистояння законній владі. РФ направила на Схід України змішані сили, які складалися із кадрових військових “відпускників” та “відставників”, російських націоналістів, так званих “солдатів удачі”, ветеранів кавказьких та балканських війн, вояків з інших “гарячих точок” і просто злочинців, що змішались із завербованими місцевими жителями.

У Донецькій та Луганській областях на початку квітня стрімко зростала кількість російських диверсійних і терористичних утворень. За даними групи “Інформаційний спротив”, станом на 9 квітня їх загальна чисельність перевищувала 2,5 тис. осіб.

Насправді Україна мала справу з російськими окупаційними військами (силами). На думку експертів ці війська (сили) можна умовно поділити на дві категорії. Першу категорію становили регулярні військові частини та підрозділи збройних сил РФ, другу – іррегулярні незаконно створені збройні формування. Для того щоб підкреслити “гібридний” (змішаний, спотворений) характер російської агресії, вживають термін “російські гібридні окупаційні війська (сили)”.

Закон України “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях” визначає, що РФ здійснювала тимчасову окупацію частини території України за допомогою збройних формувань РФ, що складалися з регулярних з’єднань і підрозділів, підпорядкованих міністерству оборони РФ, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам РФ, їхніх радників, інструкторів та місцевих колаборантів, злочинців, бойовиків іррегулярних НЗФ, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих РФ, а також за допомогою окупаційної адміністрації РФ, до якої увійшли її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні РФ самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.

У березні – на початку квітня 2014 р. спостерігалися спроби російських спецслужб дестабілізувати обстановку в Запорізькій, Миколаївській, Херсонській, Одеській та Дніпропетровській областях. На скоординованість дій російських диверсійних груп та їх запроданців вказує те, що майже одночасно, 6 квітня 2014 р., вони захопили будівлі обласних державних адміністрацій у Донецьку та Харкові, а в Луганську – приміщення управління Служби безпеки України, де зберігалася значна кількість стрілецької зброї. Вже 7 квітня 2014 р. керовані російськими спецслужбами колаборанти проголосили створення “Донецької народної республіки” і “Харківської народної республіки”, а в Луганську створили “штаб Південно-Східного спротиву” та висунули вимоги щодо виходу східних регіонів зі складу України (створення “Луганської народної республіки” було проголошено 27 квітня) .

Щоб припинити правопорушення, пов’язані із загрозою територіальній цілісності України, відповідно до чинного законодавства керівник Антитерористичного центру при СБУ 7 квітня 2014 р. ухвалив рішення про проведення АТО.

Результативними були дії підрозділів спеціального призначення МВС України в Харкові, де до 8 квітня вдалося звільнити адміністративні приміщення та затримати правопорушників.

Однак у Донецькій та Луганській областях обстановка мала тенденцію до подальшого загострення. Російські спецпризначенці і створені ними терористичні групи нападали на прикордонні підрозділи, захоплювали відділки міліції та Служби безпеки України, транспортні засоби, об’єкти банківської системи і ЗМІ, блокували військові об’єкти, залякували місцеве населення, захоплювали заручників та вчиняли умисні вбивства.

Цьому сприяла бездіяльність місцевих правоохоронців, які не змогли припинити розвиток кризової ситуації. У Луганську 11 квітня 2014 р. російські терористичні групи взяли в облогу обласну раду і поставили ультиматум про невизнання центральної влади в Україні та проголошення “Луганської Народної Республіки”. Про узгоджені дії російських диверсантів свідчать факти одночасного захоплення 12 квітня 2014 р. міської ради в місті Артемівськ, відділка міліції і міської ради у місті Краматорськ, невдала спроба збройного захоплення міськради у Горлівці. Того ж дня диверсійна група І. Гіркіна (до 60 осіб), що прибула з Криму, захопила Слов’янськ. Група Б. Сисенка (до 70 осіб), сформована у РФ, прибула у Донецьк. У Горлівці діяла група І. Безлера. Усі керівники згаданих груп – російські офіцери.

13 квітня 2014 р. поблизу Слов’янська група офіцерів СБУ та підрозділу “Альфа” потрапила в засідку та зазнала втрат. Саме тут відбувся перший бій представників сектору безпеки і оборони України з російською диверсійною групою.

Через пряму загрозу територіальній цілісності та суверенітету держави, задля зупинення розгулу тероризму, організованого російськими спецслужбами у східних регіонах України, необхідність залучення до АТО ЗС України та сил і засобів всіх структур сектору безпеки і оборони України виконуючий обов’язки Президента України О. Турчинов 14 квітня 2014 р. ухвалив рішення Ради національної безпеки і оборони України “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України”. Так почалася широкомасштабна АТО.

Отже, збройна агресія РФ спричинила збройний конфлікт на Сході України. Для відсічі та стримування цієї агресії Україна застосувала сили сектору безпеки і оборони. Крім того, до АТО долучилися добровольчі формування, відомі як “добровольчі батальйони”.

Поява в українському суспільстві такого феномену, як добровольчий рух, пов’язана з Революцією Гідності та зумовлена агресією РФ проти України.

Після початку АТО від ЗС України було залучено близько 1500 військовослужбовців і понад 170 од. озброєння та військової техніки. Переважно це були підрозділи Високомобільних десантних військ та сил спеціального призначення.

Військовослужбовці виконували завдання із взяття під охорону важливих об’єктів, зокрема аеропортів, військових містечок, складів озброєння та військової техніки.

Водночас діяльність спеціальних право-охоронних органів, які мали запобігати поширенню тероризму, виявилася недостатньо ефективною. До кінця квітня 2014 р. на території багатьох населених пунктів Донецької та Луганської областей бойовики захопили десятки об’єктів державної інфраструктури, вчинили збройні напади на підрозділи і частини українських силових структур. Зокрема були захоплені державні установи в містах Зугрес, Іловайськ, Макіївка, Маріуполь, Харцизьк, Костянтинівка, Єнакієве, блоковані військові частини в Маріуполі та Луганську, бази зберігання озброєння і військової техніки поблизу міста Артемівськ. Після початку активної фази АТО тактика дій НЗФ змінилась у бік ведення партизанської боротьби з використанням тактики дій підрозділів спеціального призначення.

Отже, на початку збройного конфлікту склалася ситуація, коли ЗС України стикнулися з незвичайним противником – переважно іррегулярними збройними формуваннями, яких підтримували з-за меж України кадрами, зброєю, ресурсами. Противник уникав класичних форм збройної боротьби, робив ставку на партизанські форми дій (влаштування засідок на дорогах, підривання мостів, раптове завдавання ударів з подальшим відходом, ухиляння від прямих сутичок на відкритій місцевості), а у критичних ситуаціях
розчинявся серед місцевого населення або ховався за ним і вступав у бій тоді, коли це було вигідно.

До того ж обстановка ускладнювалася тим, що ЗС України у ході виконання зав-дань мали залишатися у правовому полі, застосовувати зброю з певними обмеженнями, контролювати велику територію та діяти переважно в густонаселених районах та в умовах постійної загрози зовнішньої повномасштабної агресії.

16 квітня 2014 р. підрозділи Високомобільних десантних військ взяли під контроль аеродром “Краматорськ”. На початку травня сили АТО навколо Слов’янська виставили блокпости на основних шляхах сполучень російських окупаційних сил для запобігання ввезенню в місто зброї, боєприпасів та інших матеріальних засобів. Українські десантники захопили важливу висоту – гору Карачун, що дало змогу контролювати Слов’янськ і підходи до нього із західної та південно-західної сторін.

Серед багатьох подій особливим драматизмом виділяється трагедія під Волновахою (Донецька область), де 22 травня 2014 р. стався напад диверсійної групи на блокпост сил АТО, внаслідок якого 17 захисників України загинули та 32 зазнали поранень.

24 травня 2014 р. ватажки так званих “ДНР” і “ЛНР” проголосили об’єднання у конфедеративний союз “Новоросія”. Це було заявкою територіальних претензій на інші області Півдня і Сходу України.

Усе це спонукало до нарощування складу сил та засобів АТО і територіальної оборони, удосконалення системи управління для недопущення поширення дестабілізацій-них процесів на всю територію України. Завдяки проведенню у 2014–2015 рр. шести черг часткової мобілізації у боєздатний стан було приведено 159 військових частин Збройних Сил та 39 військових частин ІВФ і ПОО спеціального призначення. Заново сформовано 15 бойових бригад, полк та 5 окремих батальйонів (дивізіонів). Система тилового та технічного забезпечення була посилена новою бригадою, 6 полками та 11 батальйонами. Разом із запасу було призвано понад 200 тис. військовозобов’язаних та залучено майже 6,2 тис. од. транспортних засобів національної економіки України.

Вже на кінець травня 2014 р. було сформовано 27 батальйонів територіальної оборони ЗС України, які застосовували для недопущення поширення району конфлікту, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування.

Наприкінці травня 2014 р. сили АТО повернули під контроль Добропільський, Олександрівський, Великоновосілківський, Волноваський, Мар’їнський, Володарський і Старобешівський райони Донецької області. Водночас для захоплення територій Донецької та Луганської областей російські окупанти намагалися витіснити українських силовиків із ключових важливих об’єктів, одним із яких був Донецький аеропорт. Ще 18 квітня 2014 р. над аеропортом “Донецьк” було піднято прапор “ДНР”. Майже всю його територію захопили вороги, лише кілька адміністративних будівель контролювали українські війська. Операцію із деблокування аеропорту українські війська провели 26 травня 2014 р. Було здійснено висадку десантного загону, який за ефективної підтримки авіації розгромив противника: знищено близько 100 російських окупантів, у тому числі чеченських найманців та спецпризначенців збройних сил РФ. Решта російських окупантів покинула аеропорт “Донецьк”.

Важливим завданням було взяття під контроль та утримання аеропорту “Луганськ”. 5 травня 2014 р. туди літаками транспортної авіації був перекинутий зведений повітряно-десантний штурмовий загін. З того часу аеропорт перебував у кільці ізоляції, а наявних сил не вистачало для розширення контрольованої зони. Щоб наростити сили з оборони аеропорту, розширити контрольовану зону навколо нього, туди були спрямовані додаткові військові підрозділи. Однак 14 червня 2014 р. російські терористи збили військово-транспортний літак Іл-76МД під час його заходу на посадку. Внаслідок цього загинуло 40 десантників та 9 членів екіпажу.

Від початку червня 2014 р. тривали операції сил АТО. 4 червня звільнено від російської окупації місто Красний Лиман (тепер – Лиман). Успішним стало проведення 12–13 червня 2014 р. операції із прикриття ділянки державного кордону Григорівка – Червонопартизанськ та звуження внутрішнього кола блокування по рубежу Дмитрівка – Докучаєвськ. У результаті рішучих дій українські воїни зайняли міст через річку Сіверський Донець та плацдарм на луганському напрямку.

13 червня українські війська відновили контроль над містом Маріуполь. Протягом наступного тижня було звільнено ще кілька населених пунктів – м. Щастя, смт Ямпіль і с. Закітне, – що дало змогу силам АТО заблокувати район м. Слов’янська з цього напрямку.

Влітку 2014 р. тривали запеклі бої між українськими військами та окупантами за курган Савур-Могила (висота 277 м), оволодіння яким давало змогу контролювати велику ділянку кордону України з Росією в
районі пункту пропуску Маринівка. У червні Савур-Могила неодноразово переходила із рук у руки.

20–21 червня 2014 р. українські військові підрозділи взяли під контроль державний кордон на ділянці Червонопартизанськ – Ізварине. Разом до кінця червня 2014 р. було відновлено контроль над 250 км українсько-російського кордону. Кризовий район ізолювати вдалось майже повністю, за винятком ділянки державного кордону Ізварине – Сєверо-Гундорівський – Пархоменко, яка залишилася неприкритою. Наявних сил і засобів, задіяних для прикриття ділянок державного кордону, не вистачало, а резервів, за рахунок яких можна наростити склад, не було.

У другій половині червня 2014 р. Президент України П. Порошенко запропонував план мирного врегулювання ситуації на Донбасі та віддав військовим формуванням України наказ про одностороннє припинення застосування зброї з 20 до 30 червня і закликав ворожу сторону до участі в переговорах. Проте російські “гібридні” окупаційні сили продовжили агресивні дії. Так, за тиждень “тиші” загинуло 27 та було поранено 69 українських військовослужбовців.

Стало зрозумілим, що ліквідувати збройне протистояння на Сході України політичними засобами не вдалося і ліквідувати конфлікт потрібно військовим шляхом. Зважаючи на такі обставини, Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України П. Порошенко ухвалив рішення про завершення режиму одностороннього припинення вогню і віддав наказ силам АТО з 1 липня 2014 р. розпочати активні дії.

Другий етап– звільнення території Сходу України від російських терористичних осередків (1 липня – 24 серпня 2014 р.). Для остаточного звільнення тимчасово окупованих територій за замислом керівництва АТО передбачалося: завершити відновлення повного контролю над державним кордоном із РФ; розділити на окремі райони території, контрольовані російськими “гібридними” окупаційними силами; оточити найбільші угруповання НЗФ і створити умови для подальшого їх роззброєння, а в разі опору – знищення.

У липні 2014 р. загальна чисельність створених росіянами НЗФ на Сході України перевищила 15 тис. осіб. Було розгорнуто до 50 таборів вишколу бойовиків як на території РФ, так і на окупованих територіях України. На озброєнні російських окупаційних сил перебувало до 45 танків, понад 150 бойових броньованих машин, до 30 реактивних систем залпового вогню, 60 гармат і мінометів, 20 протитанкових ракетних комплексів, понад 25 зенітних ракетних комплексів і до 100 переносних ЗРК, 150 вантажних автомобілів. Основні осередки російських окупантів розміщувалися в містах Донецьк, Луганськ, Слов’янськ, Горлівка, Макіївка, Сніжне.

До проведення АТО було залучено близько 24,5 тис. військовослужбовців ЗС України, які ізолювали кризовий район та вели активну боротьбу з терористами і диверсантами. На той час довжина рубежу ізоляції становила близько 580 км, у тому числі вздовж державного кордону з РФ – 212 км. Було обладнано 125 блокпостів, 13 ротних та взводних опорних пунктів, тривало посилення охорони й оборони важливих об’єктів.

5 липня українські війська звільнили міста Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку, а наступного дня – Артемівськ (тепер – Бахмут). До 7 липня росіяни втратили контроль над територіями Артемівського (тепер – Бахмутського), Мар’їнського і Сло-в’янського районів Донецької області. У подальшому було звільнено Сіверськ (13 липня 2014 р.), Дзержинськ (тепер – Торецьк) (16–17 липня 2014 р.), Сєверодонецьк та Лисичанськ 18–20 липня 2014 р.), Дебальцеве (24–26 липня 2014 р.), Вуглегірськ (12–13 лип-ня 2014 р.), Жданівку (15–17 липня 2014 р.).

У результаті активних дій підрозділів ЗС України в липні–серпні 2014 р. російські “гібридні” окупаційні сили на Сході України зазнали значних втрат в особовому складі, озброєнні та військовій техніці. Водночас їх систематично підкріплювали російськими найманцями та “відправленими у відпустку” військовослужбовцями збройних сил РФ. Тривало постачання зброї і військової техніки – танків, артилерійських систем, протитанкових засобів та сучасних зенітно-ракетних комплексів.

У відповідь на успішні дії українських військ Росія почала застосовувати артилерію зі своєї території. Вперше з російської території було завдано вогневого ураження одному з підрозділів ЗС України у районі Зеленопілля 11 липня 2014 р. із застосуванням реактивних систем залпового вогню. Внаслідок цього загинуло 24 військовослужбовці, а 76 зазнали поранень.

17 липня 2014 р. поблизу м. Торез Донецької області з російського зенітно-ракетного комплексу “Бук” було збито пасажирський літак Boeing 777 авіакомпанії “Малайзійські авіалінії”.

Літак здійснював переліт за рейсом Амстердам – Куала-Лумпур. Від рук російських військовослужбовців 53-ї зенітно-ракетної бригади (місце дислокації – м. Курськ, РФ) загинули 283 пасажири і 15 членів екіпажу.

Зважаючи на загрозу використання росіянами донбаських летовищ, сили АТО нарощували зусилля з утримання контролю над Донецьким і Луганським аеропортами. Протягом 20–21 липня 2014 р. сили АТО провели операцію в районі Раївки, Веселої Гори, Кондрашівки-Нової, створили коридор для безперешкодного проходу конвоїв до лугансь-кого аеропорту та виставили блокпости на загрозливих напрямках. Водночас була проведена операція зі звільнення району Курахове, Піски та виходу до аеропорту “Донецьк”.

Рішуче діяли українські військовослужбовці у глибині окупованих територій. Героїчним став рейд підрозділів ВДВ, який тривав з 18 липня до 10 серпня 2014 р. Основний загін протягом 24 діб здолав понад 450 км доріг, із них 170 км з боями, здійснив штурмові дії із звільнення стратегічно важливого об’єкта – кургану Савур-Могила (28 липня 2014 р.). Залишивши на кургані залогу українських військ, рейдовий загін попрямував далі. Згодом десантники забезпечили виведення з-під нищівного вогню російської артилерії українських підрозділів, які виконували завдання на державному кордоні.
Завдяки злагодженим діям вдалося вивести з-під ворожих ударів понад 2 тис. військовослужбовців, 250 од. озброєння та військової техніки, при цьому втрати рейдового загону були мінімальними.

Місцем української військової слави у серпневі дні 2014 р. став курган Савур-Могила. Боротьба за висоту тривала з червня 2014 р. 12 і 18 серпня 2014 р. на курган прорвалися дві групи спеціального призначення, які взяли під контроль рух російських підрозділів і проникнення колон з військовою технікою та вантажами з боку РФ, а також коригували артилерійський вогонь сил АТО.

Щоб знищити захисників Савур-Могили, російська артилерія майже цілодобово вела вогонь по кургану, противник вчиняв численні спроби штурму стратегічної висоти. Однак українські воїни, незважаючи на надлюдське напруження, стійко оборонялися і тільки за наказом командування відступили.

Загалом обстановка на Сході України залишалася складною, але контрольованою. На середину серпня 2014 р. в АТО було задіяно близько 40 тис. особового складу. Протягом травня–вересня 2014 р. сили АТО провели більше 40 операцій, звільнили понад дві третини окупованих територій, понад 100 населених пунктів Донецької та Луганської областей. Поступово ЗС та ІВФ України вдалося переломити ситуацію і взяти її під контроль. Результатом спеціальних дій сил АТО стало звуження кільця ізоляції кризового району. З’явилася реальна можливість блокування російських окупаційних сил у районах Донецька, Макіївки, Горлівки, Луганська, їх оточення і поділу на окремі осередки. Створилися передумови для успішного завершення збройного конфлікту на Сході України.

Третій етап – вторгнення військових частин та підрозділів збройних сил РФ на територію Донецької та Луганської областей України (25 серпня – 5 вересня 2014 р.). У серпні 2014 р., усвідомивши наближення краху проекту “Новоросія”, військово-політичне керівництво РФ вдалося до введення регулярних військ на територію східної України. Це призвело до продовження збройного конфлікту, посилення руйнації інфраструктури регіону, значного зростання кількості жертв серед військових та цивільного населення.

У ніч з 24 на 25 серпня 2014 р. ситуація в районі АТО кардинально змінилася. Після потужного артилерійського удару з території Росії, у якому було задіяно близько 200 од. артилерії, російські підрозділи приховано вторглися на територію України. Російські військовослужбовці, як і під час кримських подій, не мали документів та розпізнавальних знаків на обмундируванні і військовій техніці. Державний кордон перетнули вісім батальйонних тактичних груп збройних сил РФ, які швидко просунулись у напрямку Іловайська та Луганська. Ще кілька подібних груп перейшли кордон поблизу Новоазовська в напрямку Маріуполя.

Факт вторгнення було підтверджено 26 серпня 2014 р. після захоплення у полон 11 військовослужбовців 98-ї повітрянодесантної дивізії збройних сил РФ (м. Кострома).

З часом вдалося встановити, що на територію Донецької та Луганської областей зайшли підрозділи збройних сил РФ, зокрема зі складу 19-ї окремої мотострілецької бригади, 7-ї та 76-ї повітрянодесантних дивізій, 31-ї та 56-ї окремих десантно-штурмових бригад, 64-го полку морської піхоти Північного флоту.

Особливого резонансу в суспільстві набула Іловайська трагедія (24–29 серпня 2014 р.). Після вторгнення російських військ українські війська в Іловайську опинилися в оточенні і чотири доби вели запеклі бої з окупантами. Для деблокування оточеного в районі Іловайська угруповання чисельністю близько 1,2 тис. бійців було підготовлено резерв кількістю до 2 тис. осіб. З урахуванням обстановки, що склалася, було ухвалено рішення провести операцію 1–2 вересня 2014 р., але через потужний вогневий вплив противника під Іловайськом вивести українські підрозділи довелося раніше від запланованого терміну. Під гарантії російської сторони вихід з Іловайська був призначений на ранок 29 серпня і передбачав рух у колонах двома маршрутами.

Однак російські військові із засідок розстріляли колони на відкритих ділянках доріг. Дії військових РФ під Іловайськом кваліфікуються прокуратурою України як військовий злочин.

Унаслідок підступності росіян 366 українських вояків загинули, 429 зазнали поранень, 158 зникли безвісти, 128 опинилися у полоні.

Після вторгнення російських військ підрозділи сил АТО із боями були відведені на північ від Луганська (30–31 серпня 2014 р.). Для зупинення подальшого наступу російських військ на Маріуполь 2–5 вересня 2014 р. підрозділи Високомобільних десантних військ провели рейдові дії у районі населених пунктів Комсомольське (тепер – Кальміуське), Тельманове (тепер – Бойківське), Новоазовськ, продемонструвавши російському керівництву, що у складі сил і засобів, залучених до проведення АТО, є достатній резерв, спроможний уразити агресора, зірвати його плани з оточення та захоплення
Маріуполя. Замисел противника пробити “південний коридор” до Криму було зірвано.

Поступово сили АТО стабілізували лінію зіткнення і не допустили подальшого просування російських окупаційних військ у глибину української території, втримали важливі населені пункти – Станицю Луганську, Щастя, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Дебальцеве, Артемівськ, Слов’янськ і Маріуполь.

Отже, перший період збройного конфлікту на Сході України виявився складним і кривавим, адже характеризується звільненням території від НЗФ та звуженням кола ізоляції кризового району; намаганням сил АТО встановити контроль над окремими ділянками російсько-українського кордону та стратегічно важливими ділянками місцевості; утриманням важливих державних і військових об’єктів та комунікацій; вогневими ударами з території РФ. Відбулося вторгнення військових частин і підрозділів збройних сил РФ на територію Східної України для продовження збройного протистояння.

Цей період завершився відбиттям російської агресії та відведенням сил АТО на позиції і рубежі, які у подальшому були закріплені Мінськими домовленостями як лінія розмежування сторін.

Другий період збройного конфлікту на Сході України.

Локалізація конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей (5 вересня 2014 – 30 квітня 2018 р.).

Четвертий етап – стабілізація лінії зіткнення на Сході України (5 вересня 2014 – 14 січня 2015 р.). З початку вересня 2014 р. внаслідок вторгнення російських військ сили та засоби АТО змушені були перейти до оборонних дій. Характерною рисою цього етапу став початок масштабного будівництва лінії оборони на Сході України. Створювалися два оборонні рубежі: перший – на лінії зіткнення із російськими “гібридними” окупаційними військами, другий – на 15…20 км далі від першого. Основу рубежів становила система опорних пунктів із блокпостами, окопами, укриттями, траншеями, ходами сполучення, вогневими позиціями бойових броньованих машин та інших вогневих засобів.

Станом на кінець 2014 р. сили АТО виконували завдання щодо ізоляції кризового району завдяки несенню служби та проведенню оборони на 94 блокпостах, 3 спостережних постах, 110 взводних опорних пунктах (ВОП), 30 ротних опорних пунктах (РОП) та 1 батальйонному районі оборони (БРО).

Російські “гібридні” окупаційні війська (сили) постійно вчиняли провокації, спрямовані на роздмухування збройного конфлікту. Так, з 5 вересня 2014 р. до 15 січня 2015 р. було вчинено 21 250 обстрілів українських військ. Через підступність ворожих сил і нехтування російським керівництвом Мінськими домовленостями збройне протистояння на Сході України набуло рис затяжного замороженого конфлікту. З різнорідних НЗФ російських найманців та місцевих колаборантів під керівництвом кадрових російських офіцерів було сформовано так звані регулярні збройні сили “ДНР” та “ЛНР” (“1-й та 2-й АК”). Частка місцевого населення у складі згаданих сил не перевищувала 35%. Управління й забезпечення цих сил здійснювалося з території РФ.

П’ятий етап – відбиття другого наступу російських окупаційних військ (15 січня – 20 лютого 2015 р.). Зима 2015 р. стала не менш “гарячою”, ніж літо 2014 р. У січні противник почав реалізовувати план розширення контрольованих територій, що передбачав проведення наступальних дій одночасно на Луганському, Донецькому, Дебальцевському та Маріупольському напрямках.

Одним із “найгарячіших” місць в АТО залишався Донецький аеропорт, оборона якого тривала 242 доби. Аеропорт став символом мужності і героїзму для наших бійців, яких ворог назвав “українськими кіборгами”, а для російських окупантів – своєрідною “кісткою у горлі”. Невипадково, що до
захоплення цього об’єкта залучали елітні підрозділи спеціального призначення збройних сил РФ. 15 січня противник, використовуючи результати вогневого ураження, перейшов у наступ, захопив частину території Донецького аеропорту і заблокував підрозділи українських десантників, які перебували у новому терміналі. 18 січня командування АТО розпочало операцію з деблокування оточених захисників аеропорту.

У ці дні у жорстоких боях під час спроб прорватися на допомогу захисникам нового термінала загинуло 26 українських військовослужбовців. 19 та 20 січня росіяни підірвали новий термінал – головні елементи його конструкції завалилися, поховавши під собою 24 українських захисників.

Після 20 січня 2015 р. сили АТО залиши-ли аеропорт, але продовжили здійснювати вогневий контроль його території. Їм вдалося взяти під повний контроль Авдіївку, Піски, Опитне, Водяне та зайняти панівні висоти. Стійка оборона українських підрозділів на цій ділянці лінії зіткнення сторін забезпечила надійне прикриття усього Донецького напрямку.

Наприкінці січня російські “гібридні” окупаційні війська (сили) розпочали наступ на Дебальцівський виступ, прагнучи оточити і знищити розташовані там українські війська. Для цього противник зосередив значні сили регулярних військ РФ та найбільш боєздатні НЗФ самопроголошених “республік”. Чисельність ворожих військ сягала 7…9 тис. осіб, які мали на озброєнні до 120 танків, 180 артилерійських систем, 60 реактивних систем залпового вогню.

Загальна чисельність особового складу підрозділів ЗС України, що виконували завдання безпосередньо в районі Дебальцівського виступу в лютому 2015 р., становила близько 4,7 тис. військовослужбовців. Крім того, від Національної гвардії України, Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України було задіяно близько 500 осіб. У розпорядженні українських військ у районі Дебальцевого було 50 танків, 40 артилерійських систем, 15 реактивних систем залпового вогню. Значна перевага противника у силах і засобах стала очевидною.

Безпосередньо під загрозою оточення на Дебальцівському виступі тримали оборону 2678 захисників. Командування АТО проводило операцію з виведення їх з-під ударів противника. Для забезпечення відходу військ було створено систему районів, рубежів і позицій, у глибині оперативної побудови військ – мобільні бронегрупи (резерви). У результаті Дебальцівської операції плани агресора були зірвані. Захисники Дебальцевого проявили стійкість та витримку, 2629 воїнів вийшли з оточення. Українським військам вдалося утримати бар’єрний рубіж вздовж р. Луганка і закріпитися на плацдармі
Луганське, Троїцьке, Попасна. Втрати, яких зазнав противник, змусили його відмовитися від подальших наступальних дій.

Із завершенням Дебальцівської операції (27 січня – 18 лютого 2015 р.) на Донбасі роз-почалося хитке перемир’я. Результати зимової кампанії 2014–2015 рр. значно вплинули на подальший розвиток воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки. У ході проведення операцій українські війська виконали усі визначені завдання та з мінімальними втратами були виведені з-під ударів противника в нові райони, зайняли вигідне оперативне положення. Просування противника вглиб території України було зупинено.

За підсумком тривалих переговорів 15 лютого 2015 р. було прийнято спільну декларацію Президентів України, Французької Республіки, Російської Федерації і Канцлера Федеративної Республіки Німеччини на підтримку Комплексу заходів з імплементації Мінських домовленостей. Відповідно до цього документа мав набути чинності режим припинення вогню, а з 24 лютого розпочатися відведення важкого озброєння від лінії зіткнення.

Однак ці домовленості, як і попередні, агресор підступно порушив. Тільки у 2015 р., починаючи з 15 лютого, підрозділи сил АТО були обстріляні понад 16,4 тис. разів, відбулося 205 бойових зіткнень. Українські підрозділи відкривали вогонь у відповідь на провокаційні дії противника переважно під час бойових зіткнень, про що надавали інформацію керівництву Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.

Шостий етап – зміцнення лінії оборони на Сході України (21 лютого 2015 – 20 вересня 2016 р.). Після відбиття у січні – лютому 2015 р. другого наступу російських окупаційних військ будівництво лінії оборони на Сході України стало справою всього українського народу. Навесні та влітку 2015 р. до будівництва укріпленої лінії оборони в районі проведення АТО були залучені будівельні потужності 20 областей України. Загальний обсяг будівельних матеріалів, використаних у ході будівництва, становив 35 тис. залізничних вагонів, у районі проведення АТО було змонтовано 12 тис. бетонних конструкцій. Було зведено 3 оборонних рубежі, на яких обладнано близько 300 опорних пунктів, поєднаних 600 км комунікацій.

Спорудження та удосконалення лінії оборони на Сході України тривало протягом усього 2015 р. та продовжилося надалі Зав-дяки зведеним захисним спорудам вдалося зміцнити оборону. Зведені фортифікації підвищили ступінь захищеності особового складу та створили кращі умови для виконання військовими частинами та підрозділами бойових завдань. Досвід ведення бойових дій показав виняткову важливість фортифікаційного обладнання блокпостів, опорних пунктів, базових таборів та пунктів управління для забезпечення збереження життя особового складу та вмілого прикриття інженерними загородженнями для недопущення раптовості нападу НЗФ. Оборонні споруди першого рубежу зайняли військові частини та підрозділи ЗС України, об’єкти другого та третього рубежів були взяті під охорону підрозділами Національної гвардії України.

Водночас керівництво РФ продовжило “роздмухувати” збройний конфлікт із застосуванням “гібридних” методів, заперечуючи свою причетність до нього. На території окремих районів Донецької та Луганської областей залишалися російські військові підрозділи загальною чисельністю близько 6,5 тис. військовослужбовців. Російська Федерація намагалася максимально використовувати у протистоянні з українськими силовими структурами на Донбасі місцевих колаборантів та зарубіжних (головним чином, російських) найманців. З урахуванням сил і засобів так званих “1-го та 2-го АК” угруповання російських окупаційних військ на Донбасі у першій половині 2016 р. становило майже 43 тис. осіб, понад 700 танків і 1330 бойових бронемашин, майже 750 од. артилерійських систем.

У другому періоді АТО основні зусилля військ секторів були зосереджені на стабілізації лінії зіткнення сторін, відбитті атак російських окупаційних військ, недопущенні витіснення сил АТО із займаних опорних пунктів та їх обходу.

Показовим прикладом способів застосування військ під час ведення оборонних бойових дій був оборонний бій 2-ї батальйонної тактичної групи 28-ї окремої механізованої бригади в районі населеного пункту Мар’їнка влітку 2015 р. Це містечко на околицях Донецька постійно перебувало під прицілом російських окупантів. 3 червня по позиціях сил АТО було проведено інтенсивний артилерійський обстріл та вогневий наліт із використанням реактивних систем “Град”. Прорвати нашу оборону противник намагався на вузькій ділянці, куди спрямував значні сили піхоти і бронетехніки. Підтримку атаки здійснювали танкові підрозділи. Щоб уникнути нищівного вогню, українські захисники були змушені залишити деякі позиції. Для відбиття ворожого наступу сили АТО задіяли артилерійські підрозділи. З використанням резервів проведена контратака. Наступ противника було зупинено, положення українських військ відновлено, рештки бойовиків втекли в напрямку Донецька.

Із 2015 р. у районі проведення АТО було запроваджено систему військово-цивільних адміністрацій як тимчасових державних органів, що діяли на території Донецької та Луганської областей у складі Антитерористичного центру при Службі безпеки України.

Для недопущення соціального напруження в районі проведення АТО у ЗС України впроваджено систему ЦВС.

В умовах значних загроз національній безпеці, у тому числі у воєнній сфері, Україна була вимушена вжити низку заходів з локалізації конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей. Зокрема у взаємодії з іншими суб’єктами загально державної системи боротьби з тероризмом СБУ запровадила систему контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів і вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей.

Незважаючи на певне обмеження бойових дій, Росія активізувала в окремих районах Донецької і Луганської областей, а також у прилеглих регіонах України діяльність спецслужб, агентури, терористичних і диверсійних груп, збільшила кількість інформаційно-пропагандистських та інших заходів, спрямованих на дестабілізацію ситуації на сході України.

Сьомий етап– розведення сил і засобів сторін протистояння (21 вересня 2016 – листопад 2017 р.). З вересня 2016 р. російсько-українське протистояння на Сході України зазнало істотних змін, головним чином, через підписання у Мінську 21 вересня 2016 р. рішення Тристоронньої контактної групи про розведення на Донбасі сил і засобів сторін протистояння. Документ передбачав, відведення сторін із займаних позицій в обидва боки для утворення ділянок у 2 км у ширину і 2 км у глибину.

У 2016–2017 рр. “гібридна” війна РФ проти України тривала і силовий компонент залишався важливим засобом для досягнення її політичних цілей.

Форми і способи застосування російських окупаційних військ зазнали суттєвих змін порівняно з 2014–2015 рр. Відмовившись від активних наступальних дій, російські “гібридні” окупаційні війська на Донбасі перейшли до тактики “турбуючих” дій, мета яких полягала у виснажуванні та деморалізації сил АТО. Ворог намагався спровокувати військовослужбовців ЗС України на активну реакцію у відповідь, щоб звинуватити Україну в порушенні Мінських домовленостей. Системного характеру набуло використання снайперів, диверсійно-розвідувальних груп, артилерійсько-мінометних обстрілів позицій українських захисників на Луганському, Донецькому, Маріупольському напрямках. Постійно “гаряче” було у районах населених пунктів Кримське, Новотошківське, Золоте, Жолобок, Світлодарськ, Новоселівка, Авдіївка, Мар’їнка, Новомихайлівка, Старогнатівка, Водяне, Широкине.

У цей час основні зусилля українських військ були зосереджені на стабілізації лінії зіткнення сторін, відбитті атак противника, недопущенні витіснення сил АТО із займаних опорних пунктів та їх обходу.

Головною подією 2016 р. стали бойові дії на Світлодарській дузі. 17–18 грудня російські “гібридні” окупаційні війська, зав-давши артилерійських ударів, спробували прорвати лінію оборони і захопити позиції українських військ. У цих умовах українські захисники вистояли, а потім перейшли до активних дій і відтіснили противника із займаних позицій на південь від селища Луганське. З 19 до 22 грудня 2016 р. російські “гібридні” окупаційні війська намагалися повернути свої позиції і обстрілювали українські підрозділи з усіх видів озброєння, однак вибити наших захисників із займаних позицій не змогли. 23 грудня селище Новолуганське, що тривалий час перебувало в “сірій” зоні, українські військові підрозділи повернули під контроль української влади.

У боях на Світлодарській дузі українські війська успішно застосували тактику “жаб’ячих стрибків”, поступово займаючи нові позиції і відтісняючи ворога. У перші дні січня 2017 р. сили АТО в районі Світлодарської дуги розвинули успіх і зайняли низку важливих об’єктів, що дало можливість зменшити кількість обстрілів на цьому напрямку, а також ризики обходу підрозділів. Усе це дало змогу українським військам до 19 січня підійти майже впритул до Вугле-гірська і Дебальцевого, контроль над якими за Мінськими домовленостями мав належати українській стороні.

Наприкінці 2016  р. загострилася ситуація на донецькому напрямку. В епіцентрі уваги опинилося місто Авдіївка, розташоване поблизу Донецька, Ясинуватої, Горлівки. Згідно з Мінськими домовленостями від 2014 р. і 2015 р. Авдіївка залишалася під контролем України. Проте російське командування брутально порушило підписані угоди як щодо цього району, так і по всьому фронту. Поняття “авдіївська промзона” стало символом жорстоких боїв. У результаті комплексу професійних дій підрозділи ЗС України значно поліпшили своє тактичне положення, не порушуючи Мінських домовленостей. Упродовж 2017 р. Авдіївка залишалася одним із найгарячіших місць у зоні збройного конфлікту.

Отже, сьомий етап характеризується спробами розвести сили і засоби сторін протистояння за результатами рішення Тристоронньої контактної групи. Водночас по всьому периметру збройного конфлікту противник зосереджував зусилля на просуванні своїх підрозділів углиб “сірої зони”.

Теоретичні та практичні підходи до вирішення проблем розвитку сектору безпеки і оборони України, його складових – сил безпеки і сил оборони та їх спроможностей, шляхи визначення їх оптимальних моделей та конструкцій, погляди щодо впровадження стратегічного планування та визначення ефективнішої стратегії протидії агресору у “гібридній” війні досліджували фахівці Центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.

Восьмий етап – вдосконалення системи управління військами (силами). Завершення АТО (листопад 2017 – квітень 2018 р.). Протистояння України російській “гібридній” агресії у 2014–2018 рр. продемонструвало, що АТО як форма застосування сил безпеки і оборони вийшла за межі свого призначення і набула ознак операції військ (сил). Наприкінці 2017 – початку 2018 рр. актуальним викликом стало оновлення правового поля використання сил оборони для захисту держави від збройної агресії РФ.

24 лютого 2018 р. набув чинності Закон України “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”, що змінював попередній формат АТО та порядок застосування ЗС України, ІВФ та ПОО. Таким чином, було створено правові засади для запровадження операції Об’єднаних сил із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії РФ на території Донецької та Луганської областей.

16 березня 2018 р. Президент України призначив Командувачем Об’єднаних сил генерал-лейтенанта Сергія Наєва. За його оцінкою, виділені для проведення операції сили і засоби були спроможні виконати поставлені Президентом України завдання – забезпечити готовність ЗС України, а також сил і засобів інших збройних формувань і ПОО держави не лише до ведення оборонних дій під час операції, а й до повного звільнення окупованих територій.

Водночас фахівці науково-дослідних уста-нов МО України підготували нові теоретичні та практичні підходи до нового формату стратегічного керівництва сектору безпеки і оборони України та військового управління силами оборони.

Враховуючи ведення переважно оборонних дій, утримання силами АТО визначених районів, рубежів і позицій, другий період збройного конфлікту на Сході України можна вважати позиційним.

Незважаючи на вимоги щодо відведення важкого озброєння від лінії розмежування та створення зон безпеки, російська сторона продовжувала порушувати Мінські домовленості, обстрілювати позиції українських військ, застосовуючи тактику “ведення війни на виснаження”.

Третій період збройного конфлікту на Сході України

Проведення операції Об’єднаних сил (з 30 квітня 2018 р.).

Збройні формування російських “гібридних” окупаційних військ за підтримки регулярних військ збройних сил РФ протягом 2018–2019 рр. продовжу-вали діяльність, спрямовану на дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації на тимчасово окупованій території
Донецької і Луганської областей, залякування місцевого населення та позбавлення його права на волевиявлення.

Основні зусилля противника зосереджувалися на підтриманні на Сході України збройного конфлікту нарощуванням воєнного потенціалу та провокаційними діями проти Об’єднаних сил, активними обстрілами їх позицій, у тому числі із застосуванням важких озброєнь, заборонених Мінськими
домовленостями.

Керівництво РФ прагнуло утримувати на окупованій території Донбасу боєздатне угруповання, що створювало б значну воєнну загрозу для України у східному регіоні.

Загальне угруповання противника в межах тимчасово окупованої території Донецької і Луганської областей упродовж 2018 р. нараховувало близько 37 тис. осіб. Особовий склад НЗФ російських “гібридних” окупаційних військ (близько 35 тис. осіб) був об’єднаний у два АК – 1, 2 АК, інтегровані в систему управління 8 А Південного воєнного округу збройних сил РФ. 1 АК наприкінці року був переформований в оперативно-тактичне угруповання “Донецьк”. Ключові керівні та командні посади у цих формуваннях займали так звані “куратори” з кадрових військовослужбовців збройних сил РФ. Також на тимчасово окупованій території Донецької та Луганської областей перебували підрозділи оперативного (бойового) забезпечення і контингент військових радників та інструкторів збройних сил РФ чисельністю близько 2 тис. осіб. На озброєнні угруповання противника було: танків – до 480 од.; ББМ – до 850 од.; артилерійських систем – до 760 од.; РСЗВ – до 210 од.; ПТЗ – до 430 од.; засобів ППО – до 620 од.

Окрім того, передбачаючи можливу необхідність підтримки оборонних (наступальних) дій російських окупаційних військ на території України, противник збільшив поблизу кордонів чисельність угруповання, що за станом на кінець 2018 р. налічувало 12 готових до застосування БТГр чисельністю до 10,2 тис. осіб.

30 квітня 2018 р. Президент України підписав Указ «Про затвердження рішення РНБО “Про широкомасштабну АТО на території Донецької та Луганської областей”». Того ж дня він як Верховний Головнокомандувач ЗС України підписав наказ “Про початок операції Об’єднаних сил із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії РФ на території Донецької та Луганської областей”. Відповідно до наказу з 14:00 30 квітня 2018 р. розпочато операцію Об’єднаних сил.

Після початку проведення операції ООС стрімко зросла інтенсивність обстрілів позицій українських захисників. Якщо протягом березня 2018 р. було зафіксовано 364 обстріли, то у наступному місяці, коли тривала підготовка до переходу на формат ведення ООС, цей показник сягнув рівня 1344 обстрілів, а у травні – 1532. Таким чином, інтенсивність обстрілів позицій Об’єднаних сил зросла у 4 рази.

Досвід широкомасштабної АТО та ООС на території Донецької і Луганської областей свідчить, що веденням лише позиційної оборони з утримання оборонних рубежів та районів неможливо досягти стратегічної мети операції зі звільнення тимчасово окупованої території, тому для її досягнення Об’єднані сили планували та проводили бойові дії щодо поліпшення тактичного положення, результатом яких стало оволодіння важливими районами, рубежами та об’єктами.

У результаті ретельно спланованих оперативних заходів, якісної підготовки підрозділів до бойових дій Об’єднаним силам у 2018 р. вдалося покращити тактичне положення, просунутися вперед від передових позицій та повернути під контроль територію площею понад 25 км² з низкою населених пунктів (травень – у районі н. п. Ленінсь-ке, Мар’їнка; червень – у районі н. п. Ново-тошківське, Новомихайлівка, Золоте-4; серпень – у районі н. п. Шуми; вересень – у рай-оні н. п. Катеринівка, Красногорівка; жовтень – у районі н. п. Новозванівка; листопад – у районі н. п. Тарамчук). Водночас близько 16 800  км² територій Донецької і Луганської областей та понад 400 км державного кордону України залишаються тимчасово непідконтрольними Уряду України.

2018 р. став особливим за тієї обставини, що наприкінці року в Україні в 10 областях був введений правовий режим воєнного стану.

Черговий акт збройної агресії з боку РФ відбувся 25 листопада 2018 р. у районі Керченської протоки проти кораблів ВМС України, що здійснювали плановий перехід з порту Одеси до порту Маріуполя. У полон було захоплено 24 військовослужбовці ЗС України, троє з яких зазнали поранень під час агресивних дій російських військових.

Ураховуючи воєнно-політичну ситуацію, наявну загрозу широкомасштабного вторгнення в Україну збройних сил РФ, 26 листопада 2018 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні”».

Цей закон у 10 областях та внутрішніх водах України Азово-Керченської акваторії запровадив воєнний стан терміном на 30 діб за умови, що протягом цього часу Росія не вдаватиметься до подальшого загострення ситуації. Такий обмежений термін був обумовлений необхідністю проведення навесні президентських, а восени – парламентських виборів. Аби їх не відтерміновувати, обрано обмеження у 30 діб.

Протягом дії правового режиму воєнного стану було вжито таких заходів: проведені збори з резервістами оперативного резерву першої черги; проведено перегрупування військ (сил) для зосередження зусиль на визначених напрямках; нарощено протиповітряну оборону на південному напрямку; посилено протидиверсійну боротьбу у південних регіонах України; розроблено План запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в окремих місцевостях України та ін.

26 грудня завершилася дія правового режиму воєнного стану в Україні, хоча реальна військова загроза з боку РФ зберігалася: ОБСЄ підтвердила дані української розвідки, що в районі Луганська зосереджені системи реактивного вогню “Град”, збільшена кількість артилерії, не відведені танки, не зменшилася і військова присутність РФ в Азовському морі. Однак через наближення виборів в Україні та необхідність створення умов функціонування демократичного суспільства було ухвалене рішення про завершення воєнного стану.

Застосування Об’єднаних сил у 2018–2019 рр. характеризувалося переходом до переважно оборонних дій; визначалося вимогами щодо відведення важкого озброєння від лінії розмежування та створенням зон безпеки; стійким утриманням силами АТО визначених районів, рубежів і позицій; повільним просуванням українських підрозділів углиб території та взяттям під контроль окремих населених пунктів так званої “сірої зони” без порушень Мінських домовленостей.

У лютому 2019 р. відбулося спеціальне засідання Верховної Ради України, приурочене до п’ятої річниці збройної агресії РФ проти України. Учасники засідання зазначали, що події 2014–2019 рр. стали найсерйознішим іспитом на існування української державності.

Управління верховного комісара ООН з прав людини оцінило станом на 31 жовтня 2019 р. загальну кількість жертв, пов’язаних із конфліктом в Україні, – 41,0…44,0 тис. осіб, з яких загинуло 13,0…13,2 тис. осіб. Внаслідок збройного конфлікту на Сході України станом на 17 січня 2020 р. загалом загинуло 3924 та дістали поранення понад 13 тис. військовослужбовців ЗС та представників інших силових структур України.

Збройна агресія РФ проти України спричинила руйнівні наслідки для європейської та глобальної безпеки, водночас засвідчивши, що її проведення значною мірою є відходом від традиційних форм і способів ведення війни. Військові фахівці з різних країн зазначають, що російська агресія має
“гібридний” характер.

Збройна агресія РФ призвела до окупації Криму, спричинила збройний конфлікт на Сході України. Для відсічі та стримування цієї агресії Україна застосувала сили сектору безпеки і оборони.

Події 2014–2020 рр. для України стали життєвим випробовуванням протистояння “гібридній” агресії. У цей буремний час випробувань військовослужбовці Збройних Сил України, ІВФ, представники ПОО та
добровольчих формувань проявили особисту мужність і героїзм у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.