Йому на шостий десяток, а вже понад рік успішно очолює службу цивільно-військового співробітництва у одній з механізованих бригад.
– Звичайно, що до широкомасштабного вторгнення рашистів в Україну я і гадки не мав, що буду офіцером, – зізнається Володимир на псевдо «Щит». – Хоча за плечима інститут та військова кафедра. Я навіть викладав певний час допризовну підготовку у своїй рідній школі на Кіровоградщині. От би ці знання і досвід, які вже набув тут, та передати моїм школярам – багато б чого розповів.
За словами Володимира, рік потому, як мобілізувався до війська, перші дні тоді давалися досить нелегко.
– Чесно признаюсь, – сміється «Щит», – я навіть сленгу армійського не розумів, а гумору – й поготів. Доводилося «вчити» з нуля і ставати, як кажуть, у стрій. Хоча і служив строкову тоді ще у радянському сибіру, але у порівнянні з нинішньою службою – то ніщо.
«Щит» ще багато розповів про те, як під час формування бригади налагоджував зв’язки командування з місцевою владою, як потім разом шукали місця для розміщення особового складу, техніки, тощо.
– Тут у нагоді став мій кількарічний досвід роботи у апараті міської адміністрації, – додає офіцер. – Так, довелося й там попрацювати. Спільну мову з органами влади знаходити вмію. Це, як у нас кажуть, мій хліб. Таку ж величезну роботу проробили, коли в район виконання завдань зайшла наша частина вже тут, на Донеччині.
«Щит» , або, як його звично кличуть співслужбовці – Степанович, шкодує лише про одне: – Мені б років з двадцять геть з плечей, я б гори звернув: зараз служити у війську не те, щоб почесно, а, мабуть, святіше святого! – коментує він.
– Куди це годиться, щоб гнати ворога з порогу рідної хати, треба шукати і тим більше припрошувати? Та ми, українці, спокон віків були воїнами!
А ще він має внука, якого безмежно любить. А вдома на нього чекає кохана дружина. І вона впевнена, що її «Щит» неодмінно повернеться зі щитом.
